Чорнобилю виповнилося 36 років (26 квітня 1986), і ми вважали, що аварія перейшла у форму уповільненої змови з сьогоденням, змови підступної і прихованої, як радіоелементи. Але Кремль прийшов зорати землю забороненої зони, і увесь Чорнобильський регіон (Іванківський та Народицький райони, Славутич та інші) пережили російську окупацію. До зловісної хроніки ядерної аварії додається війна: як удар в голову, так щоб 36 іскор з очей посипалося.
Ми стверджуємо, що знаємо цей край, тому що їздимо туди вже п’ятнадцять років, тому що трохи говоримо українською, тому що деякі мешканці - майже родина. Просто тому, що перебування там вартує десяти подорожей, у теплій інтенсивності цих звичайних життів у надзвичайній зоні, як Анн дуже влучно сказала.
Ми готували іншу подорож, на три тижні у квітні - власне, ми мали би бути там у цей самий момент. Остання поїздка була у 2019 році, просто подорож районів, із зупинкою на щорічну наукову конференцію INUDECO у Славутичі. Щоденник цієї подорожі з Жаном та Ольгою можна почитати тут.
Після двох років пандемії та заборон, готуючись до подорожі 2022 з Ольгою по Скайпу з Ірпеня, передмістя Києва на північному заході, ми не знали, що назва її маленького міста стане відомою нашим сучасникам з причин, які не мають нічого спільного з нашим інтересом до забрудненої Чорнобильської зони. Ольга не вірила у загальне вторгнення. Необхідність покинути свій дім стала очевидною тільки з першими бомбами.
Наша команда неоднорідна, у всіх різний досвід на цих територіях. Але бажання мобілізуватися з’являється само собою: поїхати за Ольгою на польський кордон, привезти її, прихистити, втішити. Зрештою вона їде з країни зі своєю невісткою Іриною та собакою Фіделем. Чоловіки залишаються на місці - почалася мобілізація. Але не обривається телефонний зв’язок з батьками, а отже й з країною.
Інакше з північчю: наступного дня після вторгнення - короткий телефонний дзвінок від Толі, що переховується у підвалі в Іванкові з дружиною та двома дітьми, інший - від Валери, що лишився з молодшою дочкою у Городещино, їх рано-вранці 24-го числа розбудили ракети з білоруського кордону. Щоб вразити Валеру, це треба постаратися. А потім більш нічого. Звична радіотиша під час кризи.Чутки про злочини росіян, свавілля, брак їжі, тепла, може, води... Як знати? Що робити?
Збір грошей на поїздку Ольги та Ірини, на їх “приземлення” у Франції, відбувається без досвіду. Наші поїздки фінансуються нами самими, «Чернобсерв» не є юридичною особою: протягом п’ятнадцяти років це була особиста справа. Але ми передбачаємо потреби, що стануть на часі після війни (коли?) на території, яка вже була спустошена тридцятьма шістьма роками нескінченною війни після війни (атомної аварії). Що ми можемо зробити ? Що буде потрібно?
Ми ще добре не знаємо. Потрібно говорити з друзями, з посадовцями, які нас знають. А поки треба зібратися, створити цю благодійну організацію, розробити способи реагування.
Для всіх французів, які їздили до Чорнобиля, для всіх тих, з ким ми цокалися чарочками горілки тут, “Будьмо!” звучить як доказ, трохи екзотично, трохи дивно, доброзичливо, енергійно, як здійснення бажання. Тож будьмо.